Кароль Левіцький. Той, хто перервав мовчання про Заклад

За часів комуністичного правління Хирівський заклад отців Єзуїтів був темою, про яку не прийнято було говорити. Після 1946 року про Заклад майже не було публікацій у друкованій літературі. Це мовчання перервав у 1989 Кароль Левіцький, який видав книгу спогадів “Хирівські румовища”. Нижче подано його біографію, яку написала дочка Кароля Йоанна для українського видання книги, яке побачило світ у 2016 році у Львові.

* * *

Батьки мого тата одружилися у зрілому віці, вже маючи добре за тридцять. Мій дідусь Станіслав продовжив справу свого батька і став фармацевтом, а бабуся Юзефа працювала вчителькою польської мови, поки у сім’ї не з’явилися діти.

Кароль народився 28 січня 1921 року в Хирові, його брат Тадеуш з’явився на світ на півтора року пізніше. Родина мала власний будинок з аптекою, яку оточували старі дуби. Щоб збудувати цей дім, мій прадід взяв позику в банку. Борг сплатив лише під кінець 20-х років ХХ століття мій дідусь. Однак радість тривала недовго: тільки він зітхнув з полегшенням, що не потрібно сплачувати внесків, як незабаром помер після інфаркту. Тоді бабуся знову повернулася працювати у школу, натомість аптекою займався найнятий працівник, якому допомагала тітка Меланія, дідова сестра. Поки хлопці були малими, ними опікувалася Марія Хроновйонт, а коли вони підросли, займалася домом і кухнею.

У домі пані Левіцької бували в гостях найважливіші люди містечка. Завдяки цим знайомствам вдалося влаштувати Кароля, а пізніше і Тадеуша, до гімназії у Закладі отців єзуїтів без розміщення в інтернаті, тож вони не мусили платити за проживання. Це було дуже корисним для їх мами, яка постійно стикалася з фінансовими клопотами. Проведений у школі час приніс хлопцям не лише чудову освіту, але й багато тривалих знайомств і приємних спогадів.

Після випуску Кароль поїхав з товаришами у юнацький табір до Венґерської Ґурки, який мав підготувати їх до мобілізації. Це був 1939 рік. Коли німецькі війська 1 вересня вторглися до Польщі, Кароль і Тадеуш вирушили пішки до визначеного наказом місця збору резервістів, але через кільканадцять кілометрів їх завернув додому польський військовий патруль. Через 17 днів з іншої сторони в Польщу вторглися радянські війська. Щоб уникнути вивозу на Сибір, хлопці мусили мати відповідні документи. Кароль вступив на лісотехнічний факультет Львівської політехніки, а Тадеуш влаштувався працювати на залізниці.

Так братам Левіцьким вдалося перебути в Хирові зміну кількох окупацій. Хлопці опікувалися матір’ю і тіткою Меланією. Будинок був зайнятий офіцерами окупаційних військ, а родина мусила перебиватися в підвалах. Під кінець війни хлопці втекли до Ряшева у Генеральному губернаторстві. Там проживали їхні двоюрідні сестри – Марія Левіцька і Станіслава Віслоцька (з дому Левіцька). Однак вже невдовзі там з’явилася ІІ Армія «Польського» війська. Був виданий наказ, що до неї мають мобілізувати всіх чоловіків. Проводилися навіть розшуки і перевірки по домах. Одного разу до помешкання кузинок увірвалися жандарми, шукаючи кандидатів до війська, але Кароль і Тадеуш вчасно заховалися в шафі на веранді.

На жаль, скоро запанував такий страшний голод, що хлопці самі зголосилися до військової комісії. Тато неохоче згадував армію тих часів. На щастя, не мусив стріляти у ворога, бо разом з братом потрапив до медичного відділу. Шлях цієї армії пролягав через Краків, Вроцлав, Ґьорліц аж до Дрездена в результаті безглуздих наказів генерала Свєрчевського, якого іронічно називали Вальтером.
Відділ ліквідували лише в 1947 році, після чого тато оселився у Вроцлаві. Його мама і тітка Меланія як репатріанти потрапили до Варшави. Брати Левіцькі отримали пропозицію від Аптекарської палати, що отримають стипендії, якщо підуть навчатися на фармацевтику у Вроцлаві. Так вони і зробили.

Окрім навчання, Кароль і Тадеуш мусили також працювати, адже треба було фінансово допомагати матері і тітці. Брати грали в ресторані на вулиці Руській – батько на фортепіано, а дядько
Тадеуш на скрипці. Батько також вів там бухгалтерію.

Під кінець навчання хлопці довідалися, що останній випуск фармацевтики, медицини і стоматології (чоловіки) переноситься до новоствореної Військової медичної академії у Лодзі. Після закінчення магістратури всі вони мусили пройти військове навчання як рядові солдати, незважаючи на те, що багато з них було на війні, а дехто навіть мав офіцерські звання в довоєнній армії. Потім видано наказ залишитися далі на військовій службі. Кароль спочатку був направлений на роботу до Голдапа, потім до Пулав і накінець до Вроцлава. Одружився із Зофією Агопсович, яка також прибула до Польщі з-за Бугу. У 1956 році народилася дочка Ізабелла, а в 1960 році – Йоанна. Кароль працював у військовому шпиталі у Вроцлаві. Військову службу закінчив у званні підполковника, перейшовши на військову пенсію у 70-тих роках. Раніше це було неможливо через тоталітарний режим в Народній Польщі.

Кароль не уявляв собі життя без праці. Тому взявся за переклад німецьких книжок на польську мову. Тоді ж з’явилася ідея написати спогади «Хирівські румовища». Кароль помер раптово від серцевого нападу у віці 72 роки 1 травня під час ранкової гімнастики, будучи ще в повні розумових і фізичних сил.