Кароль Левіцький. Тюльпанове дерево

Годинник над головною брамою Закладу вибив дванадцяту годину дня. З-за спортивних майданчиків показався пан Міхал Карусь і статечним кроком попрямував до вхідної брами; велика шкіряна сумка з ременем через плече хиталася при кожному кроці листоноші. Пан Карусь був уповноваженим працівником Закладу, який щодня ходив на пошту і відносив та приносив усю кореспонденцію.

Червневий день був гарячий, але спека не відчувалася, бо все узвишшя, на якому знаходився хирівський заклад, потопало у зелені дерев. Останній урок на радість всього класу був з якихось причин відмінений і всі конвіктори пішли до музеуму, тобто залу для самостійного навчання. Я, як єдиний екстерніст, міг іти додому, але я домовився про зустріч після уроків із професором Констанкевичем. Отже, довелося чекати.

Я сидів на лавці перед будинком. Переді мною була каплиця з високою вежею, увінчана кованим металевим хрестом, який виблискував у променях сонця. Нижче на тимпані[2] можна було побачити скульптурну групу, на якій було зображено Ісуса поміж дітей. А коли я опустив погляд на землю, широкий квітник, який пронизаний численними стежками та доріжками, заблистів тисячами барв. Чого там тільки не було?! Левконії, ротики, флокси, резеди, настурції, братчики, стокротки, гладіолуси. Їх було багато-багато, море барв і запахів. Над квітами дзижчали бджоли і джмелі, колихалися метелики і бабки, скакали коники-стрибунці. З лівого боку з кам’яного постаменту споглядав Христос, люб’язно простягаючи до світу руки.

Я пережив хвилини всеохоплюючої тиші, повної спокою, радості і захоплення. А коли повернувся до реальності, вловив у цій тиші незліченну кількість голосів і гомонів. Було чути монотонне хорове декламування гекзаметрів Овідія:

Daedalus interea Creten longumque perosus

Exilium tactusque loci natalis amore

Clausus erat pelago. Terras licet — inquit – et undas

Omnia possideat, non possidet aera Minos.

Десь здалека долинало гавкання собаки, ближче дзижчали комахи і вигравали коники. Раптом я відчув позаду шелест. Я швидко озирнувся і побачив, як дві білочки стрибали на гіллі. Але не звірята, а саме дерево привернуло мою увагу. Зрештою, їх було тут багато. Будовою і величиною вони нагадували клени, але форма листків була іншою і дуже особливою. Вони були чотириконечні з широким клинчастим заглибленням зверху, а їх розмір не перевищував розміру розпростертої долоні. Розкидані серед листків квіти нагадували тюльпани, а жовто-зелені пелюстки біля основи горіли помаранчевими плямами. Серед інших дерев: лип, каштанів, кленів, ці захоплювали своє інакшістю, повною таємниць екзотикою, і навівали думки про країни Далекого Сходу, Китай, Японію чи острови Тихого океану.

З часом я довідався, що це – тюльпанове дерево (Liriodendron tulipifera), яке належить до найгарніших паркових дерев в наших широтах. З далека було чути звук дзвінка, який доносився аж сюди. На сьогодні уроки скінчилися, за мить всі спішитимуть на обід.