Станіслав Клімпель. Коні

Так склалося, що одного разу мені зателефонував мій колега Ротштайн – бухгалтер районного відділення пошти в Хирові, що розташовувалося до нас найближче, всього за 6 км. Я познайомився з Ротштайном на курсах у Дрогобичі і надалі підтримував з ним постійні професійні контакти. Колега повідомив, що в Хирові у військовій частині, яка дислокувалася у колишньому Закладі отців Єзуїтів, продають коней. Тож я домовився, що вранці приїду до нього поїздом і разом підемо купляти.

Я взяв гроші з каси і ранковим поїздом Перемишль – Самбір поїхав до Хирова. Це містечко, яке було знайоме мені з часів дитинства, зовсім не змінилося, хіба що скрізь було багато радянських солдатів. Я пішов на пошту, і звідти з Ротштайном ми вирушили до Закладу. Ми перетнули міст через річку Стрвяж і попрямували до колишнього фільварку, який розташовувався на передмісті у Буньковичах. Ротштайн здивувався, що я знаю дорогу до Закладу. Я пояснив йому, що в 1924-1927 роках я навчався у Хирівському закладі, був конвіктором, як тоді говорилося. 

Перед входом на територію військової частини у нас перевірили документи, а після цього показали у стайні коней. Ми вибрали двох, які здалися нам найкращими (одноокі серед незрячих), отримали записку для “казначея” і нас скерували до його кабінету. Мені здавалося, що ми вибрали цілком непоганих коней, хоча звичайно, їм було далеко до тих, яких ми колись мали у Коростенку, коли мій батько вів господарство на 23 моргах поля, орендованих у греко-католицького священика Колодія.

Кабінет “казначея” був розташований у західній частині Закладу. де за часів мого навчання жили наші єзуїтські вчителі та вихователі. Коли ми увійшли до будівлі, солдат, який стояв на варті, провів нас коридором і відчинив двері до кімнати з правого боку коридору. Опинившись у цій кімнаті, я був вражений. Це була колишня каплиця, призначена для мешканців цієї частини Закладу, тобто монахів.

Це була мала каплиця, якої ми не відвідували, адже для нас була головна каплиця Закладу, яка розташовувалася в південній частині і могла вмістити до тисячі людей. Я був у цій монастирській каплиці лише раз під час Великодніх реколекцій, які отець Крокошинський у 1926 році проводив для учнів наймолодших класів. Я її дуже добре запам’ятав. Теперішній вигляд каплиці був зовсім іншим, ніж колишній. Тут більше не було вівтаря, ікон чи лавок. Біля бічної стіни був великий металевий сейф, а на центральній стіні на місці вівтаря був намальований герб СРСР – “серп і молот”. Перед гербом був стіл, за яким працював “казначей”, а біля столу ще декілька крісел. Службовець запросив нас сісти, прочитав записку лейтенанта, який був завідувачем конюшні, знайшов цих коней у записах, виписав квитанцію і прийняв гроші.

Весь цей час я не міг відвести очей від цих символів людської праці селянина і робітника, який замінив елементи релігійного культу, перед яким сотні і тисячі людей впродовж багатьох років відчували глибокі релігійні переживання. В голові снували думки про французьку революцію, про те, що відбувалося тоді в церквах, осквернених революційними фанатиками. Nihil novi sub sole – Нічого нового під сонцем. 

Ми з Ротштейном покинули Заклад. Він, мабуть, помітив у мені певну зміну, тож запитав:
– Що з тобою сталося, тобі недобре?
Я подивився на нього і спокійно запитав:
– Ти коли-небудь ходив до синагоги?
– Звісно, ​​- відповів Ротштайн, – з самого дитинства ходив, і досі ходжу, вважаю себе віруючим, хоча, як бачиш, я належу до прогресивних євреїв.
– Тож, мабуть, ти мене зрозумієш, якщо я розкажу тобі, що це за  місце, де ми платили за коней. І я розповів йому, як виглядала каплиця в минулому і що в ній відбувалося.

Комуністи знищили цей чудовий навчально-виховний заклад, його досконалу інфраструктуру з кабінетами та музеями, де були експонатами з усього світу, привезені сюди місіонерами-єзуїтами. Багате обладнання для вивчення фізики та природи, навчальні кабінети, класи та врешті каплиця Закладу були зруйновані, або в кращому випадку розграбовані та розпорошені. 

Фрагмент із книги Станіслава Клімпеля “В долині Вирви”